Колекція документів з історії Організації українських націоналістів (ОУН), зібрана Фундацією імені Олега Ольжича (1927–2000)

Організація українських націоналістів (ОУН) – український громадсько-політичний рух, створений з метою встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвитку. Заснована 3 лютого 1929 р. у Відні, легалізована в Україні у 1993 р. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Групи української національної молоді; Легії українських націоналістів та Союзу української націоналістичної молоді. Головним органом став Великий збір українських націоналістів (ВЗУН), а між його скликаннями Провід український націоналістів (ПУН). На І Великому зборі українських націоналістів (28 січня – 3 лютого 1929 р.) було обрано перший Провід український націоналістів (Є. Коновалець – голова та члени: Д. Андрієвський, Ю. Вассиян , Д. Демчук, М. Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарів, В. Мартинець і М. Сціборський). Обрані також головний суддя Я. Дуб та контролер Я. Моралевич. ПУН проводив засідання у Женеві (1929–1936), Римі (1950), Берліні (1940–1945), Люксембурзі (1945–1964) та Парижі (з 1965 р.). Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Є. Коновальця в 1938 р. Смерть провідника викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, які жили за кордоном. Місцеві кадри прагнули відстоювати авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей д. Донцова. Старші провідники ОУН були більш поміркованими. Після смерті Є. Коновальця ПУН очолив полковник А. Мельник 27 серпня 1938 р. в м. Римі відбувся ІІ ВЗУН, який офіційно затвердив його на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Група молодих націоналістів на чолі з С. Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів (Я.Барановського, О. Сеника та С. Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники С. Бандери в лютому 1940 р. утворили «Революційний Провід ОУН» й взяли назву ОУН(б) (бандерівці), (офіційно у документах називалися ОУН(сд) (самостійникі-державники) або ОУН(р) (революційна)). Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів другого крила – «мельниківцями» або ОУН(м). Причину розколу ОУН в 1940-х рр. «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади всередині ОУН. Бандерівці ж в свою чергу звинувачували мельниківців в колабораційній співпраці з гітлерівською Німеччиною. На офіційну риторику А. Мельника впливав його домашній арешт у Берліні до січня 1944 р. Лише коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен він міг відкрито висловлювати свою думку. ОУН після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. ІІІ ВЗУН, який відбувся 30 серпня 1947 р. обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції. Суперечка між двома групами ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Раді та відновленому Державному центрі УНР (ДЦ УНР). ОУН(м) та її союзники здобули контроль над Радою. Тоді як ОУН(р) просували ідею об’єднання навколо Української головної визвольної ради (УГВР), створеної в 1944 р. Все ж таки представники обох гілок ОУН мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН та ОУН(р) як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН(р) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя. Якщо ОУН(м) вдавалося зберігати єдність своїх рядів, то в середовищі ОУН(р) періодично виникали конфлікти, що призвели до розколу організації. У 1955 р. з неї вийшла група осіб на чолі з М. Матлою та Л. Ребетом, які утворили ОУН(з) (закордонну). Після смерті А. Мельника у 1964 р. ОУН(м) очолювали О. Штуль-Жданович (1964–1977), Д. Квітковський (1977–1979) та М. Плавʼюк (1981–2012). ОУН(р) після смерті С. Бандери у 1959 р. очолювали С. Ленкавський (до 1968 р.), Я. Стецько (1968–1986), В. Олеськів (1987–1991), Я-ва Стецько (1991–2000), А. Гайдамаха (2000–2009), з 2009 р. – С. Романів. Суперництво між оунівцями «мельниківцями» та «революційниками» тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організації в які вони входили. Зі здобуттям Україною незалежності ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні. ОУН створила «Організацію Українських Націоналістів», а ОУН(р) – «Конгрес Українських Націоналістів». Частина старих членів ОУН(р), які діяли в Україні, не погодилися з лідерством представників діаспори i у 1993 р. утворили окрему політичну партію – «Організація українських націоналістів. ОУН розбудував автономні організації, такі як: Фундація імені Олега Ольжича, Бібліотека імені Олега Ольжича, Видавництво імені Олени Теліги, Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, Об’єднання студіюючої молоді «Зарево» тощо та офіційний часопис – газета «Українське Слово». Документи з історії Організації українських націоналістів, що увійшли до складу фонду, передані на зберігання до Центрального державного архіву зарубіжної україніки (далі – ЦДАЗУ) Фундацією імені Олега Ольжича у вигляді компактного розсипу в неупорядкованому стані у 2011 р. За підсумками науково-технічного опрацювання укладено опис № 1 справ постійного зберігання за 1927–2000 рр. фонду № 59 «Організація українських націоналістів (ОУН)», до якого було внесено 40 справ. В 2022 р., на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 28.06.2022 № 732 «Про оптимізацію системи центральних державних архівів», наказів Державної архівної служби України від 05.07.2022 № 40 «Про реорганізацію Центрального державного архіву громадських об’єднань України та Центрального державного архіву зарубіжної україніки шляхом злиття» та від 06.07.2022 № 42 «Про заходи щодо реорганізації Центрального державного архіву громадських об’єднань України та Центрального державного архіву зарубіжної україніки» створено Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки (далі – ЦДАГОУ), який визначено правонаступником архівів, що було реорганізовано. ЦДАГОУ прийняв від ЦДАЗУ документи Національного архівного фонду, у тому числі фонд № 59. За рішенням Експертно-перевірної комісії Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки уточнено назву фонду та надано № 452.